ВИСТУПИ  НА  МЕТОДОБ`ЄДНАННЯ

Завдання  вчителя  української  мови та  літератури

1. Зацікавлення учнів художнім твором як явищем мистецтва слова, специфічним «інструментом» пізнання світу і себе в ньому — прищеплення і стійкого утримання бажання читати.
2. Розвиток уміння сприймати літературний твір як явище ми-стецтва слова.
3. Підняття рівня загальної освіченості учнів: набуття ними базових знань з української літератури, необхідних для повноцінної інтеграції в суспільство на різних рівнях. Ознайомлення з найвизначнішими і найпоказовішими взірцями української народної творчості та художньої літератури.
4. Формування загальної читацької культури учнів, розвиток естетичного смаку, вміння розрізняти явища високого мистецтва і низькопробної культури.
5. Формування стійкого інтересу до української літератури як вагомого духовного спадку народу, повноцінного оригінального мистецтва.
6. Виховання майбутнього читача й шанувальника української літератури.
7. Формування гуманістичного світогляду, принципів патріотизму й толерантності, розвиток духовного світу, утвердження загальнолюдських морально-етичних орієнтирів і цінностей.
8. Сприяння національному самоусвідомленню і стійкому відчуттю приналежності до культурної світової спільноти.
9. Вивчення української літератури в національному і світовому культурологічних контекстах.
10. Розвиток творчих і комунікативних здібностей учнів, їхнього самостійного і критичного мислення, культури полеміки, уміння аргументовано доводити власну думку.
11. Вироблення вміння компетентно і цілеспрямовано орієнтуватися в інформаційному і комунікативному сучасному просторі.
12. Вироблення вміння застосовувати здобуті на уроках літератури знання, навички в практичному житті.
13. Розвиток навичок самоосвіти, бажання і спроможності постійно вчитися.
14. Зацікавлення учнів художнім твором як явищем мистецтва слова, специфічним «інструментом» пізнання світу і себе в ньому — прищеплення і стійкого утримання бажання читати.
15. Розвиток уміння сприймати літературний твір як явище ми-стецтва слова.
16. Підняття рівня загальної освіченості учнів: набуття ними базових знань з української літератури, необхідних для повноцінної інтеграції в суспільство на різних рівнях. Ознайомлення з найвизначнішими і найпоказовішими взірцями української народної творчості та художньої літератури.
17. Формування загальної читацької культури учнів, розвиток естетичного смаку, вміння розрізняти явища високого мистецтва і низькопробної культури.
18. Формування стійкого інтересу до української літератури як вагомого духовного спадку народу, повноцінного оригінального мистецтва.
19. Виховання майбутнього читача й шанувальника української літератури.
20. Формування гуманістичного світогляду, принципів патріотизму й толерантності, розвиток духовного світу, утвердження загальнолюдських морально-етичних орієнтирів і цінностей.
21. Сприяння національному самоусвідомленню і стійкому відчуттю приналежності до культурної світової спільноти.
22. Вивчення української літератури в національному і світовому культурологічних контекстах.
23. Розвиток творчих і комунікативних здібностей учнів, їхнього самостійного і критичного мислення, культури полеміки, уміння аргументовано доводити власну думку.
24. Вироблення вміння компетентно і цілеспрямовано орієнтуватися в інформаційному і комунікативному сучасному просторі.
25. Вироблення вміння застосовувати здобуті на уроках літератури знання, навички в практичному житті.
26. Розвиток навичок самоосвіти, бажання і спроможності постійно

 

Перспективність і наступність у навчанні

української мови в початковій і середній школі

 Дитина, вивчившись рідної мови, вступає вже в життя з безмежними силами, бо п’є духовне життя й силу з рідних грудей рідної мови. Зовсім не байдуже для духовного розвитку дитини, якою мовою вона говорить у дитячі роки.

К. Ушинський

Тема перспективності і наступності між початковою і середньою ланками загальноосвітньої школи завжди була і залишається актуальною. Це те питання, яке потребує вдумливого і серйозного аналізу. Практика показує: учні приходять до 5 класу не зовсім підготовлені, виникає багато непорозумінь і проблем, які часто так і не вдається розв’язати. Беручи новий клас, я завжди замислюваласяь: чому такий розрив між мовними курсами початкової та середньої ланки загальноосвітньої школи, чому таке відставання шкільних програм від сучасної лінгвістичної науки? Де втрачаємо ми здібних, талановитих дітей, коли й чому зникає в них інтерес до пізнання дійсності, до навчання. Це питання не давало спокою і тому вирішила проаналізувати програми з мови обох ланок навчання, побувати на уроках в початкових класах, поговорити з учителями. Захотілося виробити якийсь спільний напрям у навчанні української мови на всіх етапах загальноосвітнього курсу. Робота виявилася важкою, висновки часто невтішні, враження також були суперечливі, не завжди знаходила спільну мову з учителями молодшої школи. Тепер, коли стільки напрацьовано й маємо вже перші результати, розумію, яка це потрібна, просто необхідна робота.

Головна мета виховання і навчання — навчити кожну дитину бути, насамперед, людиною. Згадаймо мудрі народні застереження: «Багато знати й розуміти – ще не значить багато вміти», «Не існує гіршого неприятеля, як дурний розум».

Дослідник народних традицій у вихованні та навчанні  М. Стельмахович підкреслює, що за народною педагогікою «знання без людяності нічого не варті». Тому й покликання вчителя — виховувати людяність, щирість, доброту в учнів, закладати духовні підвалини в їхньому житті. Згадаймо мудрі слова                                       В. Сухомлинського: «У школі твориться людина. Школа – святиня і надія народу. У школі навчають не тільки читати, писати, рахувати, мислити, пізнавати навколишній світ, багатства науки і мистецтва. У школі вчать жити. Школа — це духовна колиска народу». Як жаль, що поняття «дух», «духовність» повертаються до нас так пізно. Скільки поколінь втратили зв’язок з материнською наукою, з народною педагогікою, медициною, стали жорстокими й духовно спустошеними. Адже за умови змішування мов, заміни рідної мови чужою дитина «важче, тупіше входить у розуміння природи й життя, розвивається повільніше й кволіше», і, зрештою, «залишиться жалюгідною людиною без вітчизни. Такі діти позбавлені будь-якої творчої сили». Цей висновок педагога К. Ушинського підтвердило наше сьогоднішнє життя. І тому так болісно й важко повертається нинішня педагогіка до дитини, до особистості.

Учні початкових класів мають постійно працювати над збагаченням лексичного запасу слів, над вмінням будувати логічне мислення, більше читати, вчити напам’ять, розмовляти між собою (діалогічне мовлення). У підручниках має бути більше мовних загадок, віршованих розвідок про слово, щоб слово приємно дивувало і учнів, і вчителів своєю загадковістю, входило в щоденне життя, гартувало розум і душу.

Щоб не виростали глухими й незрячими майбутні громадяни України, потрібно спільно працювати всім ланкам загальноосвітньої школи. Це підказує нам життя, на це спрямована робота вчителя української мови та літератури. Навчання рідної мови в початковій школі опирається на такі загальнодидактичні принципи, як науковість тлумачення мовних фактів, перспективність і наступність навчання, доступність і наочність викладу мовних явищ, усвідомленість засвоюваних учнями знань, зв’язок навчання з життям, активною мовленнєвою практикою школярів. З принципом перспективності тісно пов’язаний принцип науковості, метою якого також є подолання існуючих розбіжностей між шкільними навчальними програмами з мови і сучасною лінгвістичною наукою. Такі розбіжності особливо помітні в традиційних програмах з української мови для початкової школи. Невідповідність мовних фактів, що наводяться у шкільних підручниках, їхнє трактування в сучасній лінгвістичній науці методисти пояснювали особливостями навчання мови дітей молодшого шкільного віку, їхніми обмеженими можливостями у сприйнятті й осмисленні тих чи інших мовних явищ. Однак при цьому не враховували той факт, що значна частина помилкових або лінгвістично неточних понять, які формуються на початковому ступені шкільного навчання, часто вже не піддаються корекції на наступних етапах оволодіння мовою.

Початковий курс навчання мови повинен будуватися так, щоб усі відомості, які здобувають молодші школярі з різних розділів науки про мову, при всій їх елементарності відповідали лінгвістичним уявленням про дані мовні факти. Отже, принцип науковості трактується як достовірність виучуваного мовного матеріалу, відповідність його поглядам, існуючим у сучасній лінгвістичній науці, правильне розкриття суті мовних явищ та їхніх істотних ознак. Водночас при відборі мовного матеріалу належить враховувати не тільки мовну достовірність, а й ступінь висвітлення того чи іншого питання в самій лінгвістиці, відсутність суперечностей у тлумаченні.

Сучасні програми з української мови в початковій і середній ланках школи будуються за спіралевидним принципом, який передбачає поступове розширення і поглиблення теоретичних відомостей, практичних умінь і навичок, по-перше, від класу до класу, по-друге, з переходом від початкової ланки до середньої. Така побудова шкільних програм формує, наскільки це можливо, цілісне уявлення про мовні факти і явища.

Істотним тут є те, що, крім визначення принципу перспективності як заміни в свідомості учня неповної системи знань більш повною, як розвитку у часі системи знань і вмінь учнів, — додержання його передбачає також перенесення здобутих знань на суміжні галузі, використання їх у нових умовах і зв’язках. Формування у молодших школярів умінь переносити здобуті мовні знання й особливо мовленнєві вміння має принципове значення, оскільки їхні успіхи в оволодінні іншими предметами початкового циклу навчання значною мірою залежать саме від розвитку загальномовленнєвих умінь.

Отже, в програмі має бути чітко виділена взаємодія двох складових частин — мовленнєвого розвитку школярів і їхньої мовної освіти. Тут основне – навчити дітей мислити й будувати зв’язні висловлювання.

Нині значної ваги набули ідеї міжрівневих мовних зв’язків. Діалектична єдність рівнів мови виявляється в її комунікативній функції, де кожен з мовних компонентів існує в тісних взаємозв’язках.

Перспективність і наступність у навчанні

української мови в початковій і середній школі

Для шкільного курсу мови зовнішньою формою вияву міжрівневих зв’язків служить висловлювання (текст), що належить до найвищого рівневого поняття як мови, так і мовлення.

На жаль, навчання рідної мови в початкових класах спрямоване на засвоєння сухої мовної теорії. Правда, автори нових підручників з мови намагаються уникнути цього, побудувати роботу на уроках так, щоб сформувати вміння й навички володіння мовою в усіх сферах і видах мовленнєвої діяльності молодших школярів. Діти повинні говорити й писати так, щоб це було зрозуміло для інших, повинні знати, що існують правила, яких необхідно дотримуватись у своїй мовленнєвій діяльності. Дитина завжди має замислюватись над тим, для чого, з якою метою, що саме і як треба сказати в тій чи іншій мовленнєвій ситуації, орієнтуючись при цьому на адресата висловлювання.

Добре, що в останній курс навчання української мови в початкових класах включено такі розділи, як «Мова і мовлення», «Слово», «Звуки і букви». Така структура навчального матеріалу дає змогу вивчати всі мовні одиниці — речення, слова, звуки мовлення — на основі зв’язного висловлювання, а також з опорою на здобуті відомості про усне й писемне мовлення, текст. І тепер знання, що їх здобувають молодші школярі з різних розділів мовознавчої науки, а також мовленнєвознавчі поняття співвідносяться з тими, які належать до змісту навчання мови в середній ланці.

Такий принцип навчання сприяє реалізації системи безперервної освіти, запроваджуваної в нашій країні.

Але, на жаль, деякі теоретичні відомості викладені занадто складно для дітей, не всі вправи в підручниках зрозумілі, не враховано те, що діти мають не такий уже й великий запас слів. На мій погляд, в початкових класах має бути якнайбільше вправ на збагачення словникового запасу, на чітке тлумачення слів, на виховання любові до українського слова. Адже, коли діти не розуміють слів, не можуть без допомоги батьків виконати завдання, то втрачають інтерес до мови. Вона стає для них важкою, недоступною, вони не розуміють її милозвучності, і тому приходять часто до 5 класу вже зневірені, байдужі. І, зрозуміло, дуже важко навчити їх чути слово, відкривати його силу й красу, розуміти його магічну дію.

Дуже добре, що нова програма з мови знайомить школярів початкових класів з ознаками тексту (тема, основна думка, заголовок, зв’язність та основні засоби міжфразового зв’язку, структура і типи текстів). По суті, прийшовши до 5 класу, діти вміють відрізняти текст від окремих (навіть об’єднаних спільною темою) речень: визначають тему й основну думку висловлювання; оцінюють заголовок до тексту, знаходять в тексті ключові слова, речення, які виражають головну думку; виявляють окремі засоби міжфразових зв’язків (синоніми, лексичні повтори, особові займенники) і вміють користуватися ними у власних висловлюваннях; визначають і самостійно створюють структурні одиниці тексту (зачин, основна частина, кінцівка); розрізняють типи мовлення — розповіді, описи, роздуми; виявляють найважливіші лексичні показники кожного з названих типів. Але так і не уникнули розбіжності в окремих термінах. Наприклад, початкова школа вчить, що один з типів мовлення – міркування. У 5 класі ми вчимо – один з типів мовлення – роздум. Як на мене, поняття «роздум« більш вдале, ніж поняття «міркування». Адже міркування — це ланцюг, поєднання якихось пояснень, що веде до роздуму над чимось. До роздуму можна поставити загальне питання. Чому? Роздум складається з трьох частин: теза, докази, висновок. Діти швидше засвоюють термін «роздум», розуміють, що у висловлюванні пояснено причини явища, чому… На доведення тези подано певний доказ, можна зробити якийсь висновок. Молодші школярі вміють уже складати простий план, тому легше працювати над текстами в середній ланці. Однак, слід більше уваги приділяти усному й писемному мовленню дітей.

Сьогоднішні мої вихованці пишуть, складають вірші, казки, тонко відчувають слово, гарно говорять українською мовою. Я намагаюся не втратити цю їхню зацікавленість, підтримувати дитячі фантазії, навчити їх мислити й розмовляти невимушено, з почуттям особистої гідності. Адже вони — діти вільної України!

Відрадно, що в початковому навчанні української мови вже зроблено спробу подолати однобічний підхід до вивчення слова, розширивши кількість лексико-граматичних та суто лексичних ознак, що допоможе школярам сприйняти слово в єдності його різних значень, у взаємозв’язках з іншими словами в словосполученні, реченні, мікро-тексті.

Вдалими є зміни в розділі «Будова слова». Учні, аналізуючи слова за морфемною будовою, добираючи ряди однокореневих слів та утворюючи за допомогою префіксів і суфіксів нові слова, що належать до різних частин мови, одночасно оволодівають навичкою елементарного словотворчого аналізу, вчаться свідомо сприймати морфемну структуру слів. Нинішні школярі вже в З класі знайомляться з реченням як мовленнєвою одиницею, знають види речення за метою висловлювання і за будовою, вміють визначати граматичну основу речення. Але не можна зрозуміти, чому дають поняття другорядних членів речення, не називаючи їх за групами. Тому в                5 класі надзвичайно важко розтлумачити, що таке додаток, означення, обставина, чому це другорядні члени речення мають такий поділ.

По-моєму, треба ці поняття давати вже в 4 класі, а в 5 — закріплювати. Нині є недопустимим той факт, коли учні неспроможні розрізнити поняття «звук» і «буква», не можуть проаналізувати звуковий склад слів чи визначити наголошений звук, не володіють основними орфографічними правилами. А якщо діти не мають певних знань з фонетики і графіки, то роблять багато помилок у письмових роботах – пропускають, заміняють, переставляють, вставляють літери, склади, пишуть інші букви, перекручують навіть графічні форми слів. У початкових класах дуже важливо навчити дитину чітко чути звуки, особливо пом’якшену вимову губних, задньоязикових і шиплячих приголосних та відповідно позначати цю м’якість графічно, і цього достатньо. А вже в 5 класі вчитель поглибить учнівські знання про систему твердих і м’яких приголосних звуків, пояснивши й термін «пом’якшені» звуки. Тільки глибоко проаналізувавши систему роботи в початкових та середніх класах, можна уникнути багатьох недоліків у вивченні української мови на різних етапах навчання. Цей аналіз має стати предметом активного обговорення вчителів початкових класів та вчителів-словесників. Саме в процесі такого фахового спілкування класоводи зможуть одержати від своїх старших колег лінгвістичну та методичну консультацію, якої вони так часто потребують.

«Перш ніж давати знання, – писав В.О. Сухомлинський, — треба навчити думати, сприймати, спостерігати. Розумове виховання далеко не одне й те ж, що добування знань, і досягти цього можна тільки тоді, коли вчителі всіх ланок навчання в загальноосвітній школі будуть творчо і плідно співпрацювати».

 

 

Робота з обдарованими  учнями, розвиток  творчих  здібностей

на   уроках  української  мови  та  літератури

                  Розбудова державності в Україні зумовила нові тенденції в розвитку освіти. З’явилася нагальна потреба суспільства у творчих, діяльних, обдарованих інтелектуально, творчо і духовно розвинених громадянах.

Кожна дитина по-своєму неповторна. Вона приходить у цей світ, щоб творити своє життя, знайти себе: хтось здібний до музики, образотворчого мистецтва, художньої праці, хтось до математики, хтось пише вірші, оповідання. Скільки дітей – стільки й здібностей, які залежать від психолого-фізіологічних особливостей людини, соціального оточення, сім’ї та школи.

У результаті досліджень науковцями виділено такі характерні особливості обдарованих дітей:

• часто “перескакують” через послідовні етапи свого розвитку;
• у них чудова пам’ять, яка базується на ранньому мовленні;
• рано починають класифікувати інформацію, що надходить до них;
• із задоволенням захоплюються колекціонуванням, при цьому їхня мета – не приведення колекції в ідеальний порядок, а її реорганізація, систематизація на нових підставах;
• мають великий словниковий запас, із задоволенням читають словники чи енциклопедії, придумують нові слова і поняття;
• можуть займатися кількома справами одразу, наприклад, стежити за декількома подіями, що відбуваються навколо них;
• дуже допитливі, активно досліджують навколишній світ і не терплять жодних обмежень своїх досліджень;
• можуть тривалий час концентрувати свою увагу на одній справі, вони буквально “занурюються” у своє заняття, якщо воно їм цікаве;
• мають розвинене почуття гумору;
• постійно намагаються вирішувати проблеми, які їм поки що не під силу;
• відрізняються різноманітністю інтересів, що породжує схильність починати кілька справ одночасно;
• часто роздратовують ровесників звичкою поправляти інших і вважають себе такими, що завжди мають рацію;
• їм бракує емоційного балансу, вони часто нетерплячі та поривчасті.

Аналіз нормативних документів у сфері освіти засвідчує, що проблема обдарованості з кожним роком стає все актуальнішою. Тому вчителю  дуже важливо своєчасно виявляти таких дітей,  зорієнтовувати навчально-виховний процес на перетворення обдарованої особистості у справжній суб’єкт освітнього процесу. Педагогу необхідно, використовуючи  різні  види діяльності з метою розвитку творчих  здібностей школярів, враховувати психологічні і фізичні особливості учнів, формувати і підтримувати у них позитивну мотивацію, залучати їх до активної діяльності, навчати самовихованню і  самооцінюванню.

Сьогодні  мені,  учителю  школи, доводиться перебувати у двоякій ситуації: я  розумію, що нестандартна (обдарована) дитина потребує на уроці спеціальних і складних завдань, запитань, пояснень, і, водночас, мені (учителю) потрібно не залишити поза увагою решту учнів із достатнім та середнім рівнями знань. Тому цілком зрозуміло, що педагогу у класі, в якому є обдарована дитина, потрібно враховувати цей фактор у власній педагогічній діяльності, зокрема обов’язково використовувати види роботи, завдання саме для такого учня.

              Мені, учителю  української мови і літератури , у процесі навчальної  і  виховної діяльності неважко визначити такі характерні особливості обдарованої дитини:

• багатий словниковий запас, лідерство у спілкуванні із однолітками, володіння значним обсягом інформації (компетентність);
• різносторонність інтересів (її цікавить практично все – звідси й надзвичайна допитливість);
• високий рівень запам’ятовування (вміння коротко, чітко і ясно викласти відому інформацію), легкість самого процесу пригадування;
• наполегливість і постійність, рішучість і впертість (такі риси характеру обдарованій особистості вкрай необхідні під час виконання завдань, розв’язання складних проблем);

• упевненість у своїх силах і здібностях, повна незалежність від дорослих;
• відчуття власної цінності (здатність до самоаналізу, терпиме ставлення до критичних зауважень, незалежність у висловленні думки);
• творчі здібності (здатність гарно малювати, складати вірші, прозові твори, моделювати, танцювати тощо).

Безперечно, вагоме значення у системі роботи з формування обдарованої дитини має  особистісно зорієнтований урок, на якому  я  створюю умови для самореалізації, самоактуалізації учня, витримую єдність методичних компонентів (інтерактивних методик, методу проектів, діалогізації навчального процесу,  застосовуючи індивідуальні, групові, парні форми роботи), що забезпечує мотивацію навчальної діяльності учнів, дає змогу визначити і виразити  кожному із них власні потенційні можливості. Ключовим у цьому процесі є урок, бо на ньому відбувається все найголовніше: навчання, формування ідеалу, виявлення здібностей дитини та спрямування їх розвитку.

Для цього на уроках використовую проблемний метод  як активне  навчання, бо саме він вчить думати логічно, науково, активізує роботу думки, формує не просто знання, а знання-переконання, які є основою для формування наукового світогляду, формує в учнів елементарні навички пошукової дослідницької діяльності .

Отже, урок є ключовим компонентом у діяльності  учителя, спрямованій на творчий розвиток здібного учня, бо саме на уроці відбувається все найголовніше: здійснюється навчання, у процесі якого виявляються й розвиваються здібності дитини, виховується ціннісний ідеал, формується  прагнення до самостійного пошуку.

Варто пам’ятати, що саме на уроках обдарована дитина отримує важливу самоосвітню компетенцію, яка виховує внутрішню дисципліну, відсутність страху перед аудиторією, будь-якою роботою, вміння самоорганізуватися, планувати свою діяльність, обирати власні способи вирішення проблем і давати об’єктивну самооцінку своїм здобуткам. На навчальних заняттях відбувається і перше виявлення творчого потенціалу обдарованої дитини, з’являється  зацікавленість предметом, що потім приведе її до відповідної наукової діяльності. Саме на уроках та готуючись до них, учні проводять перші міні-дослідження, набувають перші навички самоконтролю на основі введення учителем у структуру заняття ситуацій самооцінювання і взаємооцінювання. Та й індивідуалізовані домашні завдання стимулюють такого школяра  до роботи з різними джерелами інформації.

             Основною формою навчання учнів у сучасній школі є урок. Я   проводжу  уроки-подорожі, семінари,  уроки-диспути, екскурсії,  інтелектуальні  ігри, уроки – КВК. Мій урок української мови і літератури – сучасний. Він характеризується гнучкою та варіативною структурою, гармонійно поєднує пізнання, практичну діяльність і спілкування вчителя й учня, забезпечує його розвиток і самостійність.

Удосконалити навчально-виховний процес, роботу з обдарованими дітьми, дати їм ґрунтовні, міцні знання, озброїти їх практичним розумінням основ наук допомагають:

• олімпіади;
• конкурс знавців української мови імені П.Яцика;
• конкурси творчих робіт;
• конкурс знавців творчості Т.Г.Шевченка;
• інтелектуальні ігри.

Елементи змагань, що містяться в конкурсах та іграх, сприяють розвитку здібностей творчого мислення, залучають учнів до активного життя. Розв’язуючи ребуси, кросворди, учні поступово починають складати власні головоломки, що сприяє розвиткові пам’яті, уваги, кмітливості, учні вчаться:

• самостійно працювати з літературою;
• аналізувати та систематизувати отримані дані;
• робити висновки.

             

Система  роботи  з обдарованими   учнями 

на уроках  української  мови  і  літератури,  у позакласній  роботі.

Підготовка  учнів   до  олімпіад, мовно – літературних  конкурсів

Одним із пріоритетів сучасної освіти є розвиток задатків і здібностей школярів, формування інтелекту молодого покоління.

Одним  із найголовніших завдань школи нового типу є підготовка інтелектуальної еліти, активізація науково-пізнавальної та планування науково-дослідницької діяльності школярів.

Олімпіада – це конкурс, у якому переможцями стають найсильніші, а інші учасники збагачуються новими знаннями і здобувають необхідний досвід. Тільки добровільний принцип і зацікавленість допомагають залучати учнів до осмисленої плідної роботи в період підготовки до олімпіад. При підготовці до шкільної олімпіади слід особливо ретельно підбирати завдання, доступні учням, виконання яких дає можливість відчути радість подолання труднощів.

Слід зазначити, що інтерес і підтримка бать­ків необхідні учням протягом усієї підготовки та участі в олімпіадах. Олімпіада, як і будь-яке змагання, непередбачувана, і гарантувати ре­зультат неможливо. Тому в процесі підготов­ки та на змаганнях, крім інтелектуального, великим є також емоційне навантаження. Ці проблеми і батьки, і вчителі-предметники повинні розуміти.

Обдарованих дітей, а особливо талановитих, які виділяються з-поміж своїх однолітків високим творчим потенціалом, інтелектуальною розкутістю, начитаністю, схильністю до нестандартного розв’язання проблем, неординарністю мислення і світосприйняття, у нашій школі  небагато.  Але вони є, і з ними не можна не рахуватися, їх не маю права не помічати, а навпаки, з позицій учительської етики й обов’язку, потрібно  задовольняти їхні інтелектуальні потреби, приділяти їм якомога більше уваги. Високий інтелект поєднується з високим рівнем креативності, творча людина частіше добре адаптована до середовища, активна, емоційно врівноважена, незалежна.

Отже, у роботі із обдарованою молоддю важливо не тільки створювати сприятливі умови для її розвитку на уроках і в позаурочній діяльності, а і психологічно готувати її до наполегливої праці: допомогти усвідомити, що розвинути свої здібності і досягти успіхів можуть лише ті люди, які готові долати труднощі, тобто сильні особистості, здатні виявити наполегливість і дисципліну в самоосвіті. Щоб здібності особистості виявлялися, своєчасно і успішно реалізовувалися, необхідні як зовнішні сприятливі умови, так і внутрішні психологічні зусилля індивіду.

Як в умовах  загальноосвітньої школи виростити й підняти до істотних наукових висот обдаровану дитину? На мою думку, все починається зі шкільних уроків, із  психолого-педагогічних учительських спостережень за здібними учнями з метою виявлення обдарованості, перших навчальних занять, скажімо, ще в п’ятому класі, під час яких учителю-словеснику доводиться бути приємно здивованою, коли учорашній учень початкової школи впевнено відповідає на найбільш складне для певного віку  запитання. Поступово, крок за кроком, в учителя-предметника складається система різноманітних форм і методів роботи у процесі  викладання предмета для розвитку  обдарованої дитини.

        Як на уроці, так і в позаурочний час створюю комфортні умови, за яких кожен учень відчуває свою успішність, інтелектуальну спроможність.

Результативність навчально-виховного процесу з української мови і літератури ґрунтується на лекційно-семінарському плануванні занять,  засвоєння учнями навчального матеріалу, поєднанні різних форм навчальної діяльності, організації інтерактивного спілкування.

Інтерактивна навчальна діяльність передбачає:

• діалогове спілкування учнів і вчителів;
• використання методу дискусії, у результаті якої учні вчаться висловлювати власну думку, відстоювати ідею та чітко формулювати її;
• взаємоконтроль і обмін інформацією
• організацію лекційно-семінарських занять та роботи в групах, у результаті яких формуються навички самостійного здобування знань учнями та вміння працювати у колективі;
• організацію рольових ігор, конкурсів-захистів, турнірів, у результаті яких я   формую в учнів здатність знаходити і розглядати альтернативні рішення, критично мислити.

На основі зазначеного вище можна зробити висновок, що обдарована дитина, зокрема і майбутній юний науковець, у загальноосвітній школі  формується і розвивається саме завдяки шкільній буденній праці на уроках.  І найкраще його знає, розуміє й відчуває вчитель-предметник, який і стає науковим керівником у підготовці до районних, обласних етапів предметних олімпіад.

За умови такого співробітництва зникає проблема у підготовці школяра, адже саме педагог, який навчає, досконало знає сильні й слабкі сторони свого учня, тому й може своєчасно допомогти йому подолати ті чи інші прогалини у знаннях. Таку ситуацію психологи вважають найкомфортнішою, по-перше, тому, що учитель і учень знаходять  взаєморозуміння  (у них виникає взаємне бажання провести спільне дослідження), по-друге, у такому випадку учень має необмежену довіру до свого вчителя, відчуваючи його підтримку, захист,  наставництво, по-третє, дитина не боїться помилитися, експериментує, досліджує, тому що впевнена: її робота буде адекватно сприйнята педагогом.

Для того, щоб учень виявив бажання працювати, у нього необхідно сформувати дослідницьку мотивацію. Тому для таких учнів потрібно проводити індивідуальні заняття, спрямовані на розвиток інтелектуальних умінь, перед учнями варто ставити такі завдання, які би допомогли їм по-новому поглянути на власну інтелектуальну діяльність, ерудицію. Крім того, індивідуальні заняття повинні продовжувати діалог між учителем і учнем, започаткований під час уроку. Формування компетентностей особистості (компетентність – поінформованість, обізнаність, здатність до вияву) є однією із найбільш актуальних проблем сучасної освіти.

Увагу до мовленнєвого розвитку учнів, точніше – до їхніх комунікативних компетентностей  – привертає й  Концепція мовної освіти України, яка орієнтує на виховання національно-мовної особистості, громадянина, людини, яка шанує українську мову як державну, дбає про належний рівень своєї мовної культури.

У процесі впровадження профільного навчання української мови і літератури (водночас із реалізацією інших особливостей такого навчання) як необхідне  і методично виправдане вважаю систематичне вдосконалення вмінь учнів, що становлять основу комунікативних компетентностей. Тому як учитель-словесник під час навчальних занять велику увагу приділяю максимальному використанню засобів мови для сприймання й створення власних  висловлювань, розвитку вміння встановлювати й підтримувати контакт (діалог) зі співрозмовником, правильному формулюванню запитань і чітким відповідям на них, аргументованому доведенню власних думок, активній участі у дискусіях, дебатах.

Ефективною для формування комунікативних компетентностей учнів – обдарованих дітей – є  технологія розвитку критичного мислення, що виражається в умінні визначати проблему та наявність підтексту, перевіряти використані дані, аналізувати твердження, співставляти і враховувати альтернативні погляди, синтезувати набуті знання, приймати оптимально правильні рішення, складати висловлювання відповідно до ситуації спілкування тощо.

Досвід показує, що реалізація на уроках української мови і літератури  технології розвитку критичного мислення забезпечує розвиток і саморозвиток обдарованої особистості, сприяє формуванню у неї високого рівня комунікативних компетенцій, міцному засвоєнню програмового матеріалу.  Адже переважна більшість школярів викладений педагогом матеріал сприймає автоматично, бо знання вчителя для них – висота  досконалості,  всеобізнаності.  Діти  на уроці, скажімо, в авторитарного учителя не вміють і не мають можливості мислити критично, їм просто не надається  така можливість –  висловлювати свої думки, погляди, тим більше – заперечення, незгоду тощо.                                                                  Обов’язково у практиці урочної діяльності вчителя повинні плануватися і максимально  використовуватися ситуації активної участі школярів, під час яких вони би вчилися вільно розмірковувати, робити припущення, установлювати очевидність або безглуздість прочитаного, сказаного чи почутого, відчувати відповідальність за власні переконання. Постійне застосування технологій розвитку критичного мислення на уроках української мови і літератури  сприяє формуванню навичок критичного мислення і мовлення учнів, розвитку їхніх творчих здібностей, умінь легко і доцільно оперувати мовними й літературними категоріями, будувати власні судження на наукових доказах тощо.

Заслуговує на увагу і ефективне застосування технології “Створення ситуації успіху”, в основі якої – “особистісно зорієнтований підхід до процесу навчання і виховання”. За визначенням   психологів, ситуація успіху – це суб’єктивний психічний стан задоволення наслідком фізичної або моральної напруги виконавця справи, творця явища. Завдання учителя полягає в тому, щоб надати кожному зі своїх вихованців можливість пережити радість досягнення, усвідомити свої можливості, повірити в себе.

На уроках приділяю максимум уваги самостійності учнів та їхній творчій активності, використовуючи спеціальні прийоми розвитку творчого мислення. Цьому сприяють вправи на знаходження оригінальних варіантів виконання завдань, проведення дослідницької роботи з тієї чи іншої міні-теми. Розвитку творчої обдарованості сприяє також створення проблемних ситуацій, знаходження оригінальних суджень. Намагаюсь  вибудовувати навчальний процес у такий спосіб, щоб учні заглиблювалися у атмосферу пошуку, вирішували поставлені проблеми на основі порівняння та зіставлення.

За багато років роботи мною створена певна система нетрадиційних творчих самостійних завдань для обдарованих учнів:

• довгострокові домашні завдання;
• творчі завдання, звіти з певної теми;
• відповіді на питання проблемного характеру за вибором учнів;
• завдання дослідницького характеру;
• створення проектів;
• написання творчих робіт;
• виступи та доповіді;
• пізнавальні ігри;
• вікторини філологічної спрямованості для учнів;
• створення і захист слайд – презентацій.

Переконана, що у системі роботи з обдарованими школярами проектно-технологiчна дiяльнiсть учителя й учня займає важливе місце. Вона набуває пошукового, дослiдницького характеру, спрямовується на розумiння сутi понять i явищ, осмислення ідей i концепцій, сучасних проблем сьогодення в різних галузях знань.

Творча проектна діяльність здатна виховати молоде покоління, яке вміє працювати, постійно виявляючи свою ініціативу, яке ставить собі широкі практичні завдання і може їх виконувати.

У реалізації проектного навчання намагаюся створити умови, за яких учні різних вікових категорій, а особливо 8-11 класів, самостійно з інтересом здобувають знання з різних джерел, використовують їх для розв’язання творчих завдань, набувають комунікативних вмінь, формують дослідницькі навички, вчаться спостерігати, аналізувати, прогнозувати, узагальнювати і, як результат – брати активну участь у конкурсах, олімпіадах.

Педагог може дати дитині головне – інтерес до життя і праці, вказати шляхи, по яких можна іти і шукати, дізнаватися, вивчати, осягати нове, долучатися до творчості і розвивати обдарованість.

 

 

Якості, якими має володіти вчитель

для роботи з обдарованими дітьми

1. Бути доброзичливим і чуйним.
2. Розбиратися в особливостях психології обдарованих дітей, відчувати їхні потреби та інтереси.
3. Мати високий рівень інтелектуального розвитку.
4. Мати широке коло інтересів.
5. Бути готовим до виконання різноманітних обов’язків, пов’язаних з навчанням обдарованих дітей.
6. Мати педагогічну і спеціальну освіту.
7. Мати живий та активний характер.
8. Володіти почуттям гумору.
9. Виявляти гнучкість, бути готовим до перегляду своїх поглядів і до постійного самовдосконалення.
10. Мати творчий, можливо, нетрадиційний особистий світогляд.
11. Бути цілеспрямованим і наполегливим.
12. Володіти емоційною стабільністю.
13. Уміти переконувати.
14. Мати схильність до самоаналізу.

 

Як же розвивати творчі здібності школярів?

Рекомендуємо:

• Підхоплювати думки учнів, оцінюючи їх зразу, підкреслюючи їх оригінальність, важливість, інтерес до нового.
• Стимулювати і підтримувати ініціативу учнів, самостійність.
• Створювати проблемні ситуації, що вимагають альтернативи, прогнозування, уяви.
• Розвивати критичне сприйняття дійсності.
• Вчити доводити починання до логічного завершення.
• Надавати можливість виконувати більше навчальних завдань з обов’язковим підвищенням їх складності (при цьому має бути витриманий оптимальний обсяг додаткової роботи, щоб уникнути перевантаження).
• Використовувати творчу діяльність вихованців при проведенні різних видів масових заходів, відкритих занять, свят.
• Під час опрацювання програмового матеріалу залучати до творчої пошукової роботи з використанням випереджувальних завдань, створювати розвиваючі ситуації.
• Активно залучати до участі в районних, обласних, Всеукраїнських конкурсах, змаганнях, виставках.
• Впливати особистим прикладом.

 

 

 

 

Пам’ятка для   вчителів  по  роботі

з   обдарованими  дітьми

 Вчитель не повинен розхвалювати обдарованого учня за індивідуальні успіхи, краще заохотити його до спільних занять з іншими дітьми.

1. Вчителеві не слід надмірно вдаватися до навчання з елементами змагання. Обдарована дитина частіше буде переможцем, що може викликати неприязне ставлення інших дітей.
2. Не можна підкреслювати винятковість обдарованої дитини чи, навпаки, зловмисно її принижувати, застосовувати сарказм.
3. Вчителеві слід пам’ятати, що обдаровані діти зазвичай негативно ставляться до суворо регламентованих повторюваних занять.
4. Методи, що сприяють ефективній роботі з обдарованими дітьми:

• повага до прагнення учнів працювати самостійно;
• надання дитині свободи вибору щодо галузі застосування своїх здібностей;
• індивідуальне застосування навчальної програми;
• заохочення учнів до роботи над власними проектами;
• жодного тиску на дітей, створення атмосфери розкріпаченості;
• схвалення результатів діяльності у певній галузі для стимулювання бажання випробувати себе в цій чи інших галузях;
• підкреслення ролі індивідуальних відмінностей;
• надання допомоги і підтримки дітям, які мають власний погляд і внаслідок цього відчувають тиск з боку інших;

 

 

Формування  інформаційної  компетентності

 та  розвиток навичок самостійності   в умовах використання ІКТ та проектних технологій

 

На освіту нині суттєво впливають зміни у сучасному суспільстві. На даний час не тільки педагогічна спільнота, але й суспільство загалом розуміє, що володіння інформаційно-комунікаційними технологіями (ІКТ) є одним із базових елементів сучасної освіти. Зокрема, протягом останніх десятиліть у багатьох країнах світу та в Україні змінилась суспільна парадигма – від технократичної до індустріальної, від індустріальної до інформаційної. На сучасному етапі розвитку суспільства інформація набуває ознак стратегічного продукту.

Основними характеристиками інформаційного суспільства є:

• збільшення ролі інформації і знань у політичному, економічному, соціальному та культурному житті суспільства;
• зростання обсягу інформаційно – комунікаційних продуктів і послуг у валовому внутрішньому продукті;
• створення глобального інформаційного простору, що забезпечує:
• ефективну інформаційну взаємодію людей;
• іхній доступ до світових ресурсів;
• задоволення їхніх потреб у інформаційних продуктах та послугах .

Удосконалення загальної середньої освіти спрямовано на переорієнтацію процесу навчання на розвиток особистості учня, навчання його самостійно оволодівати новими знаннями. Сучасна молода людина об’єктивно змушена бути більш мобільною, інформованою, критично і творчо мислячою, а значить і більш мотивованою до самонавчання і саморозвитку.

Новий етап у розвитку шкільної освіти пов’язаний із упровадженням компетентнісного підходу до формування змісту та організації навчального процесу. У чинних навчальних програмах для 12-річної школи на засадах компетентнісного підходу переструктуровано зміст предметів, розроблено результативну складову змісту.

Вчені виокремлюють трирівневу ієрархію компетентностей. Предметні – формуються засобами навчальних предметів. Міжпредметні – належать до групи предметів або освітніх галузей. Компетентнісна освіта на предметному та міжпредметному рівнях орієнтована на засвоєння особистістю конкретних навчальних результатів – знань, умінь, навичок, формування ставлень, досвіду, рівень засвоєння яких дозволяє їй діяти адекватно у певних навчальних і життєвих ситуаціях.

Компетентність (від лат. competens – належний, здатний) – міра відповідності знань, умінь і досвіду особистості, визначеного соціально-професійного статусу реальному рівню складності виконуваних ним задач і розв’язуваних проблем. На відміну від терміна “кваліфікація”, включає крім сугубо професійних знань і умінь, що характеризують кваліфікацію, такі якості, як ініціатива, співробітництво, здатність до роботи в групі, комунікативні здібності, уміння учитися, оцінювати, логічно мислити, відбирати і використовувати інформацію;

Компетентність – володіння людиною відповідною компетенцією, що включає його особистісне відношення до неї і предмету діяльності.

Компетенція – готовність учня використовувати засвоєні знання, навчальні уміння і навички, а також способи діяльності в житті для рішення практичних і теоретичних задач.  (Готовність – “згода зробити що-небудь” чи “стан при якому усе зроблено, усе готово для чого-небудь”.)

Найбільш універсальними є ключові компетентності, які формуються засобами міжпредметного і предметного змісту Перелік ключових компетентностей визначається на основі цілей загальної середньої освіти та основних видів діяльності учнів, які сприяють оволодінню соціальним досвідом, навичками життя й практичної діяльності в суспільстві.

На підставі міжнародних та національних досліджень в Україні виокремлено п’ять наскрізних ключових компетентностей:

Уміння вчитися – передбачає формування індивідуального досвіду участі школяра в навчальному процесі, вміння, бажання організувати свою працю для досягнення успішного результату; оволодіння вміннями та навичками саморозвитку, самоаналізу, самоконтролю та самооцінки.

Здоров’язбережувальна компетентність – пов’язана з готовністю вести здоровий спосіб життя у фізичній, соціальній, психічній та духовній сферах.

Загальнокультурна (комунікативна) компетентність – передбачає опанування спілкуванням у сфері культурних, мовних, релігійних відносин; здатність цінувати найважливіші досягнення національної, європейської та світової культур.

Соціально-трудова компетентність – пов’язана з готовністю робити свідомий вибір, орієнтуватися в проблемах сучасного суспільно-політичного життя; оволодіння етикою громадянських стосунків, навичками соціальної активності, функціональної грамотності; уміння організувати власну трудову та підприємницьку діяльності; оцінювати власні професійні можливості, здатність співвідносити їх із потребами ринку праці.

Інформаційна компетентність – передбачає оволодіння новими інформаційними технологіями, уміннями відбирати, аналізувати, оцінювати інформацію, систематизувати її; використовувати джерела інформації для власного розвитку.

Інформаційна компетентність — це інтегративне утворення особистості, яке віддзеркалює її здатність до визначення інформаційної потреби, пошуку інформації та ефективної роботи з нею у всіх її формах та представленнях – як в традиційній, друкованій формі, так і в електронній формі; здатності щодо роботи з комп’ютерною технікою та телекомунікаційними технологіями, та здатності щодо застосування їх у професійній діяльності та повсякденному житті.

Інформаційна компетентність є сукупністю трьох компонент:

• інформаційна компонента (здатність ефективної роботи з інформацією у всіх формах її представлення);
• комп’ютерна або комп’ютерно-технологічна компонента (що визначає уміння та навички щодо роботи з сучасними комп’ютерними засобами та програмним забезпеченням);
• компонента застосовності (яка визначає здатність застосовувати сучасні засоби інформаційних та комп’ютерних технологій до роботи з інформацією та розв’язання різноманітних задач).

Під «компетентністю» педагоги розуміють спеціальні структуровані набори знань, умінь, навичок і ставлень, що їх набувають у процесі навчання. Поняття «компетентність» введено у науковий обіг понад чверть століття.

Освіта надто повільно змінює свої пріоритети в період стрімкого розвитку ІКТ і все ж уміння працювати з інформацією стає одним із необхідних і важливих компонентів сьогодення. Саме тому важливою стає здатність учнів змінюватися, активно діяти, швидко приймати рішення, самовдосконалюватися, саморозвиватися впродовж усього життя. В умовах формування інформаційного простору і переходу до інформаційного суспільства підвищуються вимоги до рівня інформаційно-комунікаційної компетентності (ІКК) як вчителів-предметників, так і випускників загальноосвітніх навчальних закладів.

«Інформаційна культура – одна із складових загальної культури людини; сукупність інформаційного світогляду та системи знань та вмінь, що забезпечують цілеспрямовану самостійну діяльність за оптимальним задоволенням індивідуальних інформаційних потреб з використанням як традиційних, так і нових інформаційних технологій».

Сформована інформаційно-комунікаційна компетентність у застосуванні ІКТ передбачає наявність у особистості здатностей:

• застосовувати ІКТ в навчанні та повсякденному житті;
• раціонально використовувати комп’ютер і комп’ютерні засоби під час розв’язування завдань, пов’язаних з опрацюванням інформації, її пошуком, систематизацією, зберіганням, поданням і передаванням;
• будувати інформаційні моделі й досліджувати їх за допомогою засобів ІКТ;
• давати оцінку процесові й досягнутим результатам технологічної діяльності.

Насамперед вчитель формує інформаційну культуру учнів на своїх уроках. В сучасних умовах задля цього він має бути підготовленим, мати певні інформаційно-комунікаційні компетентності.

Інформаційно-комунікаційна компетентність вчителя може бути представлена наприклад як система компетентностей:

• технологічна (усвідомлення комп’ютера як універсального автоматизованого робочого місця для будь-якої професії),
• алгоритмічна (усвідомлення комп’ютера як універсального виконавця алгоритмів і універсального засобу конструювання алгоритмів),
• модельна (усвідомлення комп’ютера як універсального засобу інформаційного моделювання),
• дослідницька (усвідомлення комп’ютера як універсального технічного засобу автоматизації навчальних досліджень)
• методологічна (усвідомлення комп’ютера як основи інтелектуального технологічного середовища).

При наявності технологічної компетентності вчитель зможе використовувати програмні та апаратні засоби найбільш ефективно (орієнтуватися в різноманітних програмних середовищах, знати можливості апаратних засобів. Наприклад, працювати з програмами створення презентацій, використовувати апаратні засоби: сканер, веб-камеру, інтерактивну дошку, тощо).

При наявності алгоритмічної компетентності – опановувати сучасні системи розробки програмного забезпечення, створювати алгоритми (наприклад, створювати сценарії проведення уроків, диспетчери навчань за допомогою конструкторів).

При наявності модельної компетентності – опановувати професійні пакети комп’ютерного моделювання та використовувати моделі електронних засобів навчального призначення (наприклад, використовувати моделі електронних засобів навчального призначення з фізики, хімії, біології на уроках).

При наявності дослідницької компетентності – застосовувати технічні засоби автоматизації досліджень (наприклад, виконувати лабораторні роботи з фізики, опрацьовувати матеріали до дослідницьких проектів).

При наявності методологічної компетентності – використовувати ІКТ для вирішення своїх соціальних потреб (наприклад, брати участь у форумах, листуватися електронною поштою, готовити електронні матеріали, враховуючи правовий аспект подання та використання інформації).

Можна визначити наступні стадії вивчення сучасних інформаційних технологій, що характеризуються у вигляді наступних етапів:

• знайомство – освоєння вчителями загальних уявлень про сучасну інформаційну технологію й інформаційну цивілізацію, отримання окремих навичок роботи з комп’ютером;
• використання – застосування інформаційних технологій для розв’язання окремих задач у рамках традиційних моделей викладання;
• інтеграція – загальна зміна технології викладання за рахунок інтеграції інформаційних технологій в освітній процес;
• перетворення – зміна змісту освіти, структури навчальних предметів, системи атестації відповідно до сучасної системи освітніх пріоритетів на базі інформаційних технологій.

На етапі знайомства здійснюється освоєння загальних можливостей нових інформаційних технологій, на етапі використання здійснюються спроби застосування нових інформаційних технологій щодо розв’язання окремих задач в рамках традиційних способів здійснення професійної діяльності, на етапі інтеграції відбуваються спроби зміни технологій здійснення професійної діяльності за рахунок широкого використання нових інформаційних технологій, на етапі перетворення з’являються нові технології, пов’язані лише з новими інформаційними технологіями, таким чином відбувається зміна змісту і структури професійної діяльності завдяки впровадженню нових інформаційних технологій.

Застосування нових інформаційних технологій у навчанні відповідно до цих етапів призведе до зміни змісту освіти завдяки впровадженню в загальний зміст навчання певних розділів існуючих навчальних дисциплін, які дозволяють вчителям оволодіти необхідними знаннями, уміннями та навичками і здатностями їх застосування щодо нових інформаційних технологій в професійній діяльності.

 

Формування   креативності  учнів  на  уроках   української  мови   та літератури

Суспільству потрібні фахівці вищого творчого потенціалу, здатні проникати в суть ідеї і втілювати її в життя. Для будь-якої творчої діяльності необхідною є наявність у людини таких якостей: нахилів до даного виду діяльності, здібності до швидкого навчання, розумової активності, кмітливості й винахідливості тощо. Найефективніший шлях розвитку творчої особистості – прилучення всіх школярів до продуктивної творчої діяльності, бо розвинути здібності – це значить озброїти дитину способом діяльності, дати їй до рук ключ, принцип виконання роботи, створити умови для виконання й розквіту її обдарованості.

Розвиток творчих здібностей – актуальна проблема, бо саме творча особистість може бути конкурентоспроможною в сучасному світі, саме цілісна, духовно багата, творча людина спроможна по-справжньому керувати майбутнім, лише така особистість може впевнено подивитися в обличчя новизні. Тому тема нашого семінару направлена на розкриття способів розвитку творчої особистості.

Найголовніше завдання виховання та навчання — пробудити в дитині жагу до пізнання. Розвинуті навички креативного мислення дозволяють майбутньому громадянинові грамотно ставити власну мету і досягати її.

Креативність, тобто здатність учня до творчого виконання поставлених перед ним завдань, є основним показником дитячих обдарувань, цю думку поділяють чимало вчених, зокрема, О. Сисоєва, В. Моляко, Н. Лейтес,                     С. Рубінштейн, Р. Грановська, Я. ІІономарьов. О. Яковлева розуміє креативність як здатність породжувати оригінальні ідеї, відмовлятися від стереотипних способів мислення, у працях В. Сухомлинського обгрунтовано модель творчої особистості учителя й учня, розглянуто специфіку формування її креативності.

“Творчість починається там, де інтелектуальні й естетичні багатства, засвоєні, здобуті раніше, стають засобами пізнання, освоєння, перетворення світу, при цьому людська особистість немовби зливається із своїм духовним надбанням”   В.О.Сухомлинський

У кожній дитині природа закладає певний творчий потенціал. Вважаю, що завдання вчите ля — допомогти учневі знайти себе в житті; про будити чи розвинути в дитині те творче зернятко, яке є в кожному, бо закладене там природою.

Розвивати творчі здібності можна по-різному. Окремі учні (обдаровані) переважно самостійно тренують свої задатки. Але для розвитку творчих здібностей більшості школярів важливою є саме роль учителя. Завдання педагога – управляти процесами творчого пошуку, йдучи від простого до складного: створювати ситуації, що сприяють творчій активності та спрямованості школяра, розвивати його уяву, асоціативне мислення, здатність розуміти закономірності, прагнення постійно вдосконалюватися, розв’язувати дедалі складніші творчі завдання.

Основні напрями роботи щодо розвитку творчої особистості

1. використання на уроках мови і літератури педагогічних технологій, що розвивають творче мислення школярів;
2. уроки розвитку мовлення — особливий вид роботи:
3. різнорівневі домашні завдання і вправи, що допомагають реалізувати творчий потенціал школярів;
4. використання різних видів творчих диктантів;
5. створення психолого-педагогічного комфорту на уроці;
6. організація роботи навчального кабінету як своєрідного центру впливу на навчання і виховання школярів;
7. робота літературної студії.

Виявлення і розвиток творчих здібностей повинно відбуватися на уроках української мови і літератури, де можна навчити дитину бачити прекрасне, тонко сприймати навколишній світ, правильно та образно висловлювати думки. Уже з перших уроків літератури у 5 класі можна пропонувати учням завдання творчого характеру; скласти казку, загадку, закінчити розповідь.

Креативне мислення є інструментом для розвитку мовленнєвих знань, умінь і навичок. Творчість учня активізується під час переказування чи «усного малювання», роботи над словом-образом, адже вміння виділити головне, сприймати твір як єдине ціле — ознака добре розвиненого логічного і творчого мислення. У старших класах можна використовувати завдання, що містять елементи творчого пошуку, порівняння. Значну роль відіграють нетрадиційні завдання та вправи.

Ефективними також є уроки-диспути, уроки-подорожі, уроки-конкурси, уроки-телепередачі, уроки розвитку зв’язного мовлення, позакласного читання та літератури рідкого краю.

Особливу увагу потрібно приділяти розвитку зв’язного мовлення. Тут є можливість застосовувати і колективні, і індивідуальні завдання, а також різні форми кооперативної діяльності на уроці (робота в парах, трійках, малих і великих групах). Усі учні класу можуть працювати над підбором мятеріалу до певної теми, а творчі діти отримують завдання підвищеної складності.

Розвитку креативності допомагають насамперед уроки, де використовують творчі і випереджальні завдання, які активізують їхній інтелектуальний і творчий потенціал, забезпечують індивідуальний підхід до кожної дитини, розвиток навичок для пошукової діяльності.

Необхідним атрибутом та доречним доповненням уроку з розвитку дитячої креативності є мультимедійні презентації, які використовують і як дидактичний матеріал, і як ілюстрації до зорового чи слухового сприймання певного завдання, і як узагальнені схеми теоретичного матеріалу, і як аудіо- та відеодоповнення до слова учителя.

Незважаючи на розмаїття нововведень, основною формою організації навчальної діяльності залишається урок.  Яким же повинен він бути?

Сучасний урок – це урок демократичний. Для такого уроку характерними ознаками є :

• підготовка не мовознавців-теоретиків, а гуманних освічених людей;
• навчання не словом, а справою;
• проведення його не для учнів, а разом з ними;
• спрямовування діяльності не на клас в цілому, а на особистість кожного учня;
• забезпечення повного засвоєння навчального матеріалу на уроці.

Саме уникненню багатьох недоліків у підготовці до уроку  допомагає чітке використання методики тієї чи іншої технології, суттєвою особливістю якої є протиставлення довільних дій чіткому алгоритму, системі логічно вмотивованих дій, послідовному переходу від одного елемента до іншого.

Вчитель повинен ретельно готуватись до кожного уроку, продумувати хід заняття, добирати ефективні методи та прийоми. Допомагають у цьому сучасні технології.

Відомо, що здібності й нахили до творчості можна розвинути, поставивши учня в певні складні умови, за яких він буде вимушений самостійно щось створити. Такими умовами може бути контрольна робота (навіть учні, які вважали, що не мають творчих здібностей, за 15-20 хвилин під час контрольної роботи творили шедеври, справжні перлини художнього слова). Учитель повинен лише надихнути на творення власних текстів. Тому гаслом роботи у цьому напрямку можуть стати слова К. Ушинського: “Учень – це не посудина, яку потрібно наповнити, а факел, який треба запалити”.

На української мови можна використовувати вправи, які окрім творчих здібностей, розвивають образне мислення, художнє бачення світу, розширюють словниковий запас, сприяють кращому засвоєнню семантики слів:

• дібрати означуване слово, до якого поданий прикметник був би епітетом;
  • вибрати найвдаліший варіант слова;
  • дописати (відновити) віршовані рядки;
  • об’єднати кілька речень в одне;
  • розчленувати текст на складові частини, змінити (розширити, згорнути, перебудувати, замінити) мовний матеріал;
  • розширити текст, вживаючи якомога більше прислівників, але не додаючи більше ніж два речення; дати заголовок тексту («Осіння ніч. Зривається вітер, шарпає дерева. Дощ періщить у шибки…»)
  • перебудувати прості речення на складне речення з різними видами зв’язку, визначити смислові відношення між частинами складних речень;
  • вставити пропущені слова;
  • замінити поданий текст синонімами:
  • дібрати якнайбільше означень до поданого слова (наприклад, день – похмурий, незабутній,…), чи якомога більше дієслів, які б поєднувались із словом (наприклад, вітер дме, завиває, співає,…). Такі вправи доцільно проводити у формі гри, змагання (“Хто швидше”, “Хто більше”).

Широке поле для творчої діяльності учнів відкривають завдання, спрямовані на розвиток фантазії, гіпотетичного мислення:
• продовжити художній твір

• змінити (переробити) закінчення художнього твору
  Цікавими для учнів можуть стати завдання, спрямовані па розвиток уяви, наприклад:
  • скласти усну розповідь від імені письменника (Т. Шевченко “Мої інтереси і захоплення”, “Моя сім’я”, “Моє життя на засланні”, “Моя пристрасть – гравюра”):
  • взяти “інтерв’ю” у письменника.

Поруч із традиційними методами (лекція, читання, пояснення, опитування) доцільним є використання інтерактивних методів: творчі завдання, роботу в малих групах, навчальні ігри, моделювання, роботу з наочними посібниками, практикую прийом “учень у ролі вчителя”, елементи рольової гри, словникову роботу, алгоритми; метод проектів, який передбачає вирішення певної проблеми та орієнтується на самостійну дослідницьку діяльність учнів; різні форми цінювання: взаємоперевірка,само перевір-ка, портфоліо тощо.

Важливою проблемою є те, що учні розглядають знання, як щось застигле, що треба просто вкласти в голову. Такі учні не будуть мислити критично, поки учитель не створить творчої атмосфери, яка сприятиме активному залученню учнів до процесу навчання. А для цього треба дозволити дітям вільно розмірковувати, робити припущення, встановлювати їхню очевидність або безглуздість. Дієвим є використання різноманітних форм і методів роботи на уроці: кросворди, ребуси, загадки, лінгвістичні ігри, написання творів-мініатюр.

Важливим є спілкування, співпраця вчителя і учнів на уроці.

Зібратися разом – це початок,

Триматися разом – це прогрес,

Працювати разом – це успіх.

Генрі Форд

Учителю важливо вміти мотивувати творчість школярів, пробуджувати в них бажання діяти нешаблонно, оригінально, цікаво, стимулювати до творчого здобуття знань і заперечення стереотипів та звичних схем діяльності, сприяти становленню самостійної творчості у різних сферах життя. Цей процес багатогранний, тривалий і передбачає вміння педагога творчо підійти до розв’язання проблеми навіть у звичному матеріалі, формулювати творчу задачу, прагнення вдосконалити відомі і розробити нові методи, прийоми і форми навчально-виховної взаємодії з учнями, залучити їх до активної самостійної дослідницької діяльності.